Великий утікач

89-річний Бернард, ветеран Другої світової, щодня дивиться на море з вікна будинку для літніх у Англії. Ювілей висадки в Нормандії наближається, але місць у офіційній делегації немає. Тоді він робить те, на що не спроможна бюрократія: у простих сандалях та піжамній сорочці тікає з закладу, сідає на пором і пливе до Франції. Дружина Рене, залишившись вдома, вправно відводить пильність персоналу: «Він просто прогулюється». Дорога стає подорожжю у минуле. На паромі Бернард зустрічає Артура — колишнього пілота, який, як і він, везе в сумці не лише медикаменти, а й провину. Артур згадує брата, загиблого від «дружнього» бомбардування, Бернард — бойового товариша, якого не врятував під час висадки. Їхня зустріч з німецькими ветеранами у кафе стає мовчазним діалогом поколінь: колишні вороги обмінюються квитками на церемонію, немов вибачаючись за те, що вижили. Маршрут веде до цвинтаря у Байо, де поховані ті, хто залишився на полях битв. Бернард стоїть над могилою друга, Артур — брата. Але навіть тут їх не залишає увага світу: історія втечі стає сенсацією. Журналісти звуть Бернарда «великим утікачем», не розуміючи, що він тікав не від чогось, а до — до спогадів, до прощення, до моменту, коли можна сказати: «Я не забув». Фільм уникає пафосу, зосереджуючись на тиші між словами. Війна тут — не епічні баталії, а важкі кроки по траві цвинтарів, тремтіння рук, що тримають квитки на пором, і розмови, які так і не відбулися. Наприкінці Бернард повертається додому, де Рене чекає з усмішкою — вони обидва знають, що справжня мужність іноді криється не у втечі, а у вмінні зустріти минуле обличчям до обличчя.