Пароль: Хаус

Усе почалося звичайно — як зустріч старих друзів, що давно не бачились. Вітались на порозі заміського будинку, сміялись, ділились спогадами про студентські роки. Повітря пахло кавою і сосновими гілками, а в голові ніхто не тримав нічого, крім планів на спокійні вихідні. Друг Рафа, завжди мрійливий та захоплений технікою, спочатку навіть соромився показувати своє відкриття. Та цікавість взяла гору — він увімкнув телефон і запропонував іншим зазирнути в майбутнє. Лише на тридцять секунд. Спершу усім здалось, що це кумедна іграшка. Передавали телефон з рук у руки, сміялись з дрібничок, які передбачала програма. Але потім щось зламалось. Не в телефоні — між ними. Тиша після кожного перегляду ставала все важчою, а сміх — все більш вимушеним.

 Вони почали уникати один одного поглядів, боячись побачити у відображенні екрану щось, що не готові прийняти. Раптово з’явились тіні там, де раніше була лише легкість. Вони приїхали сюди, щоб бути разом, але тепер кожен опинився у власній клітці передбачень. Найстрашнішим виявилось не те, що показував телефон, а те, як ця гра розкрила їхні приховані страхи, недовіру, несхожість. Інколи хтось із них зупинявся біля вікна і дивився на дерева, ніби намагаючись знайти в гілках ту просту істину, яку вони втратили — що іноді жити по-справжньому означає приймати невизначеність, а не намагатися її розгадати.