Глава держави

Для Мейса Гілліама це був звичайний день, наповнений тими самими дрібними битвами з міською бюрократією, які стали його рутиною. Для нього це було звичайним життям — він боровся за кожну лавку у парку, наче від того залежала доля всієї країни. Вступав у сутички через кожну вибоїну на дорозі свого району, наче це були окопи у великій війні за справедливість. Він пив каву з сусідами, слухав їхні скарги і навіть не уявляв, що доля вже готує йому різку зміну курсу. Коли новина про ту страшну авіакатастрофу облетіла країну, він, як і всі, був шокований. Але навіть у думці не міг припустити, що ця трагедія раптово стане частиною його власної історії. Політичний ландшафт змінився за одну ніч — наче хтось перестрибнув сторінку в книзі історії.

Демократична партія, що раптом втратила свого лідера, заметушилась у пошуках рішення. Саме в такий відчайдушний момент хтось згадав про того принципового активіста з Вашингтона, що вмів говорити з людьми не як політик, а як сусід по двору. Коли Мейсу запропонували стати кандидатом, він сприйняв це як поганий жарт. Людина, звикла до щирих розмов на вулицях та боротьби з міською радою, раптом опинилася в найбільшому цирку американської політики. Його перші виступи призвели команду політтехнологів у стан, близький до паніки — замість обережних формулювань та вивірених тезисів він говорив те, що думав, наживо та без фільтрів. Але ось диво — саме ця щирість знаходила відгук у звичайних людей, втомлених від багатослівних обіцянок професійних політиків.