Опосум

У похмурий край, де вітер гуляє по пустих полях, повертається людина, що намагається втекти від самого себе. Філіп везе у старому чемодані не речі, а власну пам'ять, укладеною в жахливу ляльку з павучими лапами. Будинок дитинства зустрічає його тишею, насиченою болісними спогадами. Тут кожна тріщина на шпалерах здається шрамом на його душі, а застарілий запах тліну нагадує про минуле, яке ніколи не зникає. Його спроби викинути ляльку нагадують марні спроби стерти власну історію. Вона повертається знову і знову, ніби криючи в собі таємницю, яку Філіп не може або не хоче розгадати.

Дядько Майкл, єдина людина поруч, своїми уривчастими фразами лише поглиблює відчуття самотності та провини, що в'їлася в душу. Коли в містечку зникає хлопчик, Філіп відчуває на собі важкі погляди сусідів. Але справжній жах не зовні, а всередині — у тихих кімнатах будинку, де тіні здаються живішими за саму реальність. Лялька Опосум стає немов дзеркалом, в якому відбиваються найпохмуріші куточки його свідомості. Це історія не про злочини, а про те, як важливо інколи знайти в собі сміливість зазирнути у власні темряви, навіть якщо там чекає щось дуже болюче і страшне.