Едді та мандрівники

Для Меггі Фоулі це перестало бути звичайним журналістським завданням з того моменту, коли вона вперше почула його голос із старих записів. У цих зів'ялих мелодіях відчувалося щось особисте, немов Едді Вілсон намагався щось сказати саме їй через усю цю відстань часу. Кожна знайдена аудіоплівка перетворювалася на ключик до розгадки його внутрішнього світу, а кожна розмова з колишніми музикантами відкривала новий вимір цієї заплутаної історії. Вона почала розуміти Едді не просто як геніального виконавця, а як живого чоловіка з його суперечностями та страхами. 

Його творчість виявлялася не втіленням безтурботного таланту, а відчайдушною спробою втечі від власних демонів. Колишні музиканти розкривали перед Меггі свої спогади з обережністю, наче торкаючись до болючих ран. У їхніх голосах лунала та сама глибока ностальгія, що й у їхніх піснях — не просто туга за минулим, а щось набагато глибше, немов кожен із них застиг у тій останній літній ночі, коли все змінилося. Саме тоді до Меггі прийшло усвідомлення, що її пошуки втрачених записів перестали бути простою журналістською справою. Це перетворилося на місію — спробу повернути світу справжню історію людини, чию творчість і самотність намагалися забути.