Легіони

Йозек прокидається в окопі від холоду, що пронизує до кісток. Поряд хлопець із сусіднього села тихо плаче, прикривши обличчя кашкетом. Десь далеко чути постріли, але Йозек вже навчився розрізняти їх — які небезпечні, а які просто лунають у нічній тиші. Він згадує, як усього рік тому сидів у класі, малював у зошиті кораблики і зісковзував поглядом на дівчину з першого ряду. Тепер ця дівчина — медсестра у польовому шпиталі. Коли він бачить її, руки в крові, але з тими ж ясними очима, щось стискається у грудях. Вони обмінюються лише поглядами — у цьому світі, де смерть стала звичною, слова здаються зайвими. Його друг з дитинства, що колись допомагав йому виховувати коней, тепер лежить поранений у наступному окопі.

Коли Йозек перев'язує йому рану, руки тремтять не від страху, а від усвідомлення, як швидко змінилося їхнє життя. Вони вже не хлопці, що мріяли про пригоди, а солдати, що намагаються вижити. У цій війні, де ранок може початися з вибуху, а вечір — з тиші, що болить гірше за постріли, Йозек відкриває в собі дивну річ. Одного разу, коли він розгортає зім’яту фотографію сестри, що пахне ще домашнім теплом, він раптом розуміє: мужність — це не відсутність страху. Йозек усвідомлює: найстрашніше не смерть. Найстрашніше — забути запах свіжого хліба, сміх дитини, тепло рідної печі. І він стискає в кишені ту саму зім’яту фотографію, розуміючи, що воює саме за це — за право пам’ятати.