Викрадення банку

Уолтер прокинувся від дощу, що стукав по даху в'язничної камери. П'ятнадцять років він нараховував ці удари, але сьогодні було щось інше — шепіт за ґратами. Колишній помічник Едді, тепер посивілий і з зморшками навколо очей, простягнув йому ключ. Не питання, не план — лише брудний ключ і слова: «Банк чекає. Той самий». Це був не просто банк. Це була споруда, де тридцять років тому він уперше побачив Елен — доньку охоронця, що сміялася, коли він, молодий Уолтер, випустив з рук пачку грошей. Тепер банк був тимчасовим, мобільним, наче доля спеціально готувала йому цю дивну нагоду. Команда, що чекала на нього, була схожа на збірку невдах: хлопець, що тремтів від власної тіні, дівчина, яка постійно говорила про астрологію, літній шахрай із серцевою недостатністю.

Уолтер дивився на них і розумів: це не злочинці, це самотні люди, які, як і він, шукали останній шанс. Найважче було не розробити план, а повірити, що він ще здатний щось відчувати. Коли він взяв у руки креслення, пальці самі потягнулися намалювати на полі квітку — таку, яку колись малював для Елен. Він кинув олівець, наче обпікшись, але щось всередині вже прокинулося. Тепер кожна ніч була сповнена пошепку: вони збиралися в підвалі, пили каву, і Уолтер слухав історії цих людей. І раптом зрозумів — вони крадіють не гроші, а можливість почати все спочатку. І коли Едді запитав, чи готові вони, Уолтер відповів не як злочинець, а як людина, що знайшла причину жити: «Готові робити помилки. Інакше це не варте того».