Джо

Джо прокидається щоранку від сонця, що пробивається крізь щілину в ставні. Його маленький будинок пахне деревом і самотністю. Він знає, що його чекає — робота в лісі, після якої він приходить у бар, де випиває рівно стільки, щоб забути, але не стільки, щоб втратити контроль. Таке життя влаштовувало його, поки одного дня він не побачив хлопця з очима, у яких було вдвічі більше болю, ніж слід у п'ятнадцятирічного. Гері стояв біля краю дороги, худющий, з синяком під оком, але з дивною гордістю у поставі. Він не просив допомоги — він пропонував роботу. Джо, який завжди уникав будь-яких прив'язаностей, раптом відчув щось на кшталт обов'язку.

Можливо, тому що в хлопцеві впізнав себе багато років тому. Їхня дружба народжувалася повільно, як перша трава навесні. Спочатку це були лише розмови під час роботи. Потім — спільна кава з термоса. Одного разу Джо побачив, як батько Гері кричить на нього, і щось всередині нього звалилося. Він не міг дозволити хлопцю жити в тому ж пеклі, з якого сам ледь вибрався. Тепер Джо більше не пив по вечорах. Замість цього він думав про те, як допомогти Гері знайти шлях до іншого життя. І раптом усі його власні помилки, весь його біль набули сенсу — вони стали тими каменями, з яких він міг звести міст для когось іншого.