Фантоцці

Уго Фантоцці прокидається о п'ятій ранку, бо знає: якщо запізниться на хвилину, шеф помітить це і зробить принизливе зауваження перед усіма. В офісі він займає той самий стіл біля туалету — місце, яке ніхто не хоче, але саме воно стало символом його невидимості. Колеги часто "забувають" запросити його на обід, а коли він сам наважується приєднатися, розмова раптом затихає. Додому Уго повертається з відчуттям, ніби несе на собі вагу всього світу. Дружина зустрічає його списком скарг, а донька навіть не відривається від телефону. Іноді, стоячи в ванній кімнаті, він довго дивиться у дзеркало, намагаючись розгледіти в тому відображенні колишнього себе — того, хто колись мріяв стати архітектором.

Все змінюється, коли в ліфті він випадково зустрічає Сильвану. Вона усміхається йому, і ця мить стає для нього як перший подих після довгого занурення у воду. Він починає залишатися після роботи, щоб випадково зустріти її біля гардеробу, пише вірші, які ніколи не відважиться їй показати. Навіть коли його спроби зблизитися з Сильваною закінчуються невдачею — він проливає на неї каву, губить її документи, падає перед усією компанією — щось всередині нього продовжує надіятися. Бо тепер він прокидається з думкою не про те, скільки разів його принижатимуть, а про те, чи вдасться сьогодні побачити її усмішку. І ця надія, крихка і беззахисна, робить його сильнішим за всіх керівників у цій будівлі.