Відсіч

Група оперативників, звиклих до небезпек, вирушає на рутинну перевірку закритої бази. Вони ще не знають, що ця місія стане для них випробуванням не лише професійних навичок, а й людяності. Коли двері бази зачиняються, кожен із цих загартованих бійців раптом відчуває щось давно забуте — чистий, дитячий страх. Спочатку вони діють як злагоджена машина: чіткі команди, вивірені рухи. Але коли система починає полювати на них, з'являються тріщини в їхній єдності. Старший оперативник, який завжди був скелею для команди, вперше не знає, що робити. Молодий спеціаліст, що завжди іронізував, тепер мовчки стискає кулаки. Жінка, яка здавалася незворушною, починає прислуховуватися до кожного шелесту.

Найстрашніше — це не технології, що оточують їх, а тиша між ними. Вони починають говорити тихими, трохи соромливими голосами — про те, що завжди ховали глибоко всередині. Хлопець із Техасу показує потерту фотографію доньки, яка встигла вирости, поки він їздив у командировки. Інший зі зітханням згадує обіцянку відвезти дружину до Венеції, яку відкладав уже п'ять років. Жінка-спеціаліст раптом розповідає, як колись мріяла стати вчителькою, а не бійцем. Коли надія здається втраченою, вони раптом відчувають дивну теплоту — не від систем опалення, а від простого людського дотику.  Кожен готовий прикрити іншого, віддати останню пляшку води, прошепотіти слова підтримки. І саме ця людяність, яку вони знаходять у собі в пеклі, стає їхньою найсильнішою зброєю.