Шлях

Том прокидається в невеликому готелі у Франції, де його син проводив останню ніч. На тумбочці лежить непідписана листівка з видом на гори — Деніел, як завжди, не встиг відправити її батькові. Том бере її в руки, і раптом усі їхні суперечки здаються такими дрібними поруч із цією непрожитою можливістю просто сказати: "Я тебе розумію". Він купує найпростіші туристичні черевики, як у сина на фотографії, і починає свій шлях. Спершу кожен крок — це біль і гнів: на себе, на долю, на сина, що покинув його. Але дорога поступово вчить його дивитися інакше. Осіннє сонце, що променем крізь листя освітлює стежку. Запах вологої землі після дощу.

Спільне мовчання з такими самі, як він, пораненими життям людьми. Коли він розсіює частку праху біля старого дуба, згадує, як Деніел у дитинстві любив лазити по деревах. Коли залишає трохи на камені біля струмка — згадує, як навчав сина рибалити. Прах сина поступово стає не символом смерті, а насінням пам'яті, що проростає в його душі новим розумінням. Наприкінці шляху, коли Атлантичний океан розкривається перед ним у всій своїй величі, Том відчуває не пустоту, а щось інше. Ніби син йде поруч, невидимий, але відчутний — у шумі хвиль, у сонячних променях, у свободі, яку Том нарешті відчув у власному серці. Він розуміє: іноді, щоб знайти близьку людину, потрібно не тримати її поруч, а відпустити в її власну дорогу.