Космічні ковбої

Чотири пари рук, що колись міцно тримали штурвали винищувачів, тепер обпізнають лише звичну вагу чашки кави. Чотири серця, у яких колись палав вогонь мрії про космос, навчилися тліти тихо, немов попіл минулих багать. Та доля, яка колись відібрала у них зоряні мрії, тепер стукає у двері їхнього спокійного життя несподіваним викликом. Ці чоловіки — не ті безстрашні юнаки з плакатів 50-х. Вони носять у собі шрами втрат, гіркоту нездійснених надій, тиху радість онуків і втому від довгого життя. Один із них щодня приходить на цвинтар, де під непоказним каменем лежить його дружина. Він приходить до неї щоранку, немов на побачення, і починає своєрісну тиху бесіду.

А найважче — це ранки, коли він прокидається і на мить забуває, що подушка поруч пуста, а потім відчуття втрати накриває знову, свіже і гостре, немов із часом воно не полегшується, а лише поглиблюється. А в його товариша в цей час у гаражі пахне паяльною кислотою і старими книгами. Він і його онук, схилившись над радіоприймачем, поступово оживлюють його разом.  Третій пише свої мемуари не для слави, а тому що слова на папері допомагають йому розібратися у власному житті. Та коли над світом нависає реальна загроза, раптово виявляється, що саме цей накопичений досвід — гіркий, особистий, вистражданий — стає найціннішим скарбом. Бо тільки людина, яка навчилася жити з тугою, любити через розлуку і знаходити радість у дрібницях, може по-справжньому оцінити, що означає врятувати цей світ.