Тиша провінційного життя залишилася позаду, коли Естела вийшла з автобуса на шумному вокзалі Сантьяго. Її новий світ тепер пахне полірованою деревиною і квітами у величезній вазі. Та маленька дівчинка, яку Естелі доручили доглядати, спочатку ховала обличчя у складках маминої спідниці. Її очі, великі та здивовані, визирали лише на мить, щоб швидко сховатися знову. Але вже за тиждень їхні пальці переплелися міцно й природно, наче знали один одного все життя. Ввечері, коли сонце ховалося за дахами будинків, їхні долоні знаходили одна одну без жодних слів. Вони створили свій власний всесвіт, де під сходами ховалася таємна схованка, а кожне слово набувало особливого значення. Перед сном, приглушивши світло, вони ділилися історіями, які народжувалися у темряві — іноді смішними, іноді трохи страшними, але завжди лише їхніми.
Цей світ жив за власними законами, де найважливішим було тепле притискання руки та знак, що все гаразд. Естела навчила дитину робити кораблики з паперу, а та показала їй, де в саду найсоковитіші апельсини. Але одного разу телефонний дзвінок вночі розбив цю ідилію на тисячі уламків. Раптово звичайний літній день перетворився на точку відліку, після якої ніщо вже не могло бути колишнім. Тепер їхній секретний світ мав захистити від чогось набагато реальнішого, ніж казкові чудовиська. Естела відчувала, як зросла відповідальність за цю маленьку людину, яка так беззастережно їй довірилася. Їй довелося знайти в собі мужність, про яку вона не підозрювала, бо іноді найважче — це врятувати чиюсь душу, коли навколишній світ руйнується.