Я не залізна

Лінда живе на межі виснаження. Її донька страждає на дивну хворобу без чіткого діагнозу, а чоловік майже завжди у морі, залишаючи жінку сам на сам із тривогою, побутом та безсонними ночами. Лікар, що спостерігає дитину, дедалі жорсткіше дорікає Лінді за пропущені процедури, не помічаючи головного – вона просто більше не витримує. Любов до доньки вступає в конфлікт із фізичними та психічними межами її організму.

Коли в стелі будинку з’являється величезна діра, реальність жінки буквально починає сипатися їй на голову. Мати з дитиною змушені переїхати до готелю, де тимчасовість затягується, а напруга лише зростає. Не знаючи, коли вони зможуть повернутися додому – її стан тільки погіршується, а також через замкнений простір, сторонні погляди й власне почуття провини, які поволі розмивають Ліндину впевненість у собі. Це не про слабкість, а про крихкість – про жінку, яка намагається втриматися, коли від неї очікують бути "залізною", хоча вона жива.