Партенопа

Глибокий кінороздум про те, як міфи переплітаються з життям, а краса стає прокляттям. Неаполь, де народилася головна героїня, — це не лише місто, а символ: тут античні легенди дихають у кожному камені. Партенопа, названа на честь сирени, що загинула від кохання, несе в собі ту саму фатальність. Її краса, немов магніт, приваблює погляди, але відштовхує щирість. Навіть родина, засліплена горем після самогубства брата, бачить у ній лише дзеркало власних втрат. Фільм — не хронологія подій, а мозаїка емоцій. Партенопа, залишаючись об’єктом захоплення, завжди самотня: лекції з антропології, переїзд до Тренто, спроби втекти від тіні рідного міста. Але втеча неможлива — міфологічне ім’я, як ярмо, тягне її назад. Наука стає щитом: вивчаючи інші культури, вона намагається зрозуміти власну історію. Повернення в Неаполь у 70 років — це не ностальгія, а спроба знайти мир із минулим. Місто, де вулиці пам’ятають її страждання, тепер дивиться на неї інакше: не як на сирену, а як на жінку, яка пережила власний міф. Сцени з дитинства, молодості та старості зшиваються в єдиний гобелен, де кожен стібок — це рана або прощення. Режисер не дає відповідей, а ставить питання: чи може людина втекти від долі, вплетеної в її ім’я? Чи є вибір між власним щастям і тим, що від тебе очікують? Партенопа, пройшовши шляхом самотності, знаходить не відповіді, а спокій — немов хвиля, що нарешті розбивається об берег, звідки все почалося.